Гадаю, треба трошечки дати пояснення по попередньому тексту...

Склалося так, що дохтур, на жаль, не політик і не політолог. Він не переробляє тоннами інформацію про скандали, інтріги, расслєдованія в середовищі гельмітів, обітающих в авгієвих конюшнях української влади.

Дохтура цікавить душа і все, що з нею пов'язане.

Тому, проробляючи безліч текстів, думок і вражень, дохтур, як губка, всмоктує в себе настрої та емоції.

Іноді вони переповнюють чашу настільки сильно, що вилазять назовні безполєзними з практичної точки зору текстами, звільняючи таким чином простір для нових залишків життєдіяльності чєловєчєской мислі...

Детонатором до попереднього тексту стала цікавість дохтура відносно позиції автора популярної радянської пісні "Хотят лі русскіє войни" про Кримнаш і російську агресію.

Автор, проживаючи зараз в США, пройшов декілька стадій сприйняття ситуації. Спочатку він писав жопотрєпєщущі вірші на тему "Україна, чи треба ото твоїм сина убивати друг друга в гражданськой войнє?" Та пройшов усього рік, і ось уже автор пише про "звєрства українських каратєлєй", які начебто розстрілюють медсестер з Макіївського інтернату для ВІЛ-інфікованих дітей.

І навіть не дивлячись на те, що сама сцена розстрілу у вірші нагадує дєйствія ополченцев (мужики в масках задавили медсестру джипом і добили із автомата), поет у своїх інтерв'ю окремо підкреслює, що вірш про карателей.

І сокрушається, як же Росія переживає за Україну і бажає їй миру та злагоди, а Україна ліпить із них врага...

Ні, дохтур зовсім не хоче, щоб ми ставали такими ж. Щоб ми учились ненависті до всіх підряд, а не тільки до тих, хто сьогодні прийшов до нас зі зброєю. Бо ненавидіти озброєного ворога, на жаль, необхідно, щоб не вагатися, натискаючи на курок. Та ненавидіти цілу країну - неправильно й згубно для наших із вами душ.

Карма, Бог, всесвіт... Сили, які управляють світом, завжди карають за ненависть. Не розбираючись у причинах та не роздумуючи, чи була вона справедливою. Сопрєдєльна реальність вже починає потроху відробляти своє покарання. Ми не повинні, не маємо права їм уподобитися, хоча це дуже і дуже спокусливо для багатьох. Ми є люди, і тому понад усе повинні лишатися людьми.

Бо покоління сліпої ненависті породить покоління ненависті. А покоління тих, хто навчився не віддаватися у солодкі обійми злоби, породить покоління щастя.

Як сталося у Германії, коли нація, яка вчора ненавиділа "нєдочєловєчєські недораси", змогла опанувати ненависть і позбутися її.

І де сьогодні Германія?

А де ті, хто досі водить по вулицях своїх міст "плєнних нємцев", зв'язаних бєльєвою мотузкою?

Нам будувати майбутнє. І від того, якими ми є сьогодні, залежить, яким буде завтра наших дітей.