Але раз дід обіцяв відбатрачить за прогули минулого тижня, то писать сьогодні буду знов не про політіку, а за жизнь. А писать є про шо – жізнь в діда була м’яко кажучи нескучна. Кажуть, що людина за мить до своєї смерті встигає згадати все своє життя. Якщо це правда, то дід помирать буде тижні два, пока все вспомню. В общем, кому не цікаво, можна не читать, а решту прошу вмощуватись зручненько. Приступаєм.
Хотя нє, діло не в тому, шо жизь у діда якато необична і ярка. Обична собі жизнь. Просто часто траплялися ніби й незначні собитія, але як їх згадаєш, то настрій сам собою улучшається. Помню, якось у студентські роки треба було дідові (тоді ще студентові) швиденько перебратися з літньої практики, яка була під Києвом, у Карпати, де ми з друзями збиралися в похід. Ото я електричкою добрався до Києва і вирячивши очі перебігаю через привокзальну площу до залізничного вокзалу. Бо боюсь спізнитись на ужгородський поїзд. Відон у діда після місяця практики соответствующий – штормовка, драні штани, важкезний рюкзак та юношеська небритость.
Біжу, бо вже чую, шо оголосили посадку. Аж тут назустріч воєнний патруль. Ну, мені той патруль по цимбалах, я ж не воєнний. І тут раптом отой патруль одночасно переходить переді мною на цеременіальний шаг і офіцер та два курсанти молодцевато віддають мені честь. Я аж шарахнувся від несподіванки. Но часу розмірковувать над причиною такої странної поведінки патруля нема, біжу собі далі. Забіг у приміщення вокзалу, а тут другий патруль. І тоже рвучко повернулись до мене, виструнчилися і старанно козиряють.
Тю, думаю, вони шо – іздіваються? Аж глянув собі на плече – ні, полковничих погонів у мене вроді не наблюдається. В чом же причина? І повернувшись ще сильніше назад поняв у чому фішка – одразу за мною, слід у слід вирячивши очі біжить якийсь генєрал, теж видно спізнюється. А за ним два ад’ютанти тягнуть валізи. Я ж просто біг на крок попереду отого генєрала. Но то такоє. Я не про це хотів розказать.
Діло було приблизно у ті роки, коли совецька власть готовилася іспустить послєднє диханіє, но про це ще мало хто підозрював. Не помню вже як так случилося, але якогось літа наприкінці вісімдесятих потрапив дід в одну з багатьох археологічних експедицій, які щороку ведуть розкопки практично по всій території України.
Ота експедиція, куди чорти занесли діда того літа, копала собі в одній з центральних українських областей. Розташувалися археологи шикарно: в мальовничій сільській місцевості, в якій все було чудово, крім одного – у сільський магазин ніколи не завозили ні вина, ні горілки, ні взагалі нічого міцнішого за “Буратіно”. А ця обставина существенно ускладнює роботу археологів, бо археологи всього світу так устроєні, шо вести наукові ізисканія всуху їм затруднітєльно. Грошей у археологів тоже обично не дуже водиться, тому купувати горячітєльне в місцевого населення тоже не дуже можуть. А коли селянам набридає просто так пригощати отих бороданів, через яких колгоспне поле залишилося незораним, то археологи для поправки здоров’я вдаються до разних ухіщреній.
Археологічний табір зазвичай розбивається за межами села, десь у посадці, поблизу до води, дров і щоб недалечко ходити на розкоп. Ну а з місцевим населенням підтримуються дружні стосунки, бо всі ж ми люди. Місцеве населення зазвичай дуже інтересується експедицією і першим ділом селяни питають чи знайли вже золото. Коли археологи пояснюють, що золота тут нема і золото ніхто не шукає, селяни хитро собі всміхаються і практично завжди розповідають якусь небилицю, шо колись давно старі люди розказували, шо отам у ставку потонула золота карета цариці Катерини. Так до цих пір її ніхто і не знайшов, але вона там точно є. І золота в ній кілограм триста. А може й більше. От тільки добратися до того золота трудно. Може заворожене? Тобто майже в кожному українському селі є легенда, яку селяни по великому секрету оповідають археологам і навіть готові показати точне місце, де в землі є скарб, закопаний хлопцями батьки Махно під час якогось там відступу.
Археологів ці байки не цікавлять, їх цікавить нєчто существеннєє. А в ті роки нічого существеннєє за самогон село представникам науки дати не могло. Пригадую, як в одного хлопчини у тій же експедиції розболівся зуб, а потім бідоласі розігнало величезний флюс. Ця обставина тут же викликала в археологів неабияке пожвавлення – з інтелектом у археологів все нормально і вони здатні використати любу обставину собі на користь. В общем, комендант археологічного табору, , схожий на Іллю Муромця здоровань на ім’я, кажеться Ігор, узяв отого хлопчину за руку і повів у село. Зупинявся з ним коло кожного двору і просив у сердобольних молодиць дати нещасному хоч сто грам самогону, аби вгамувати біль. Українські селяни люди дуже чуйні і єслі для медичних цілей, то нічого не шкодують. І звичайно в кожному дворі хлопцю наливали чарку. Правда, чарку оту йому пити Ігор не давав, а зливав у спеціальну каністрочку. Винесену закусь також забирали, дякували і складували в торбу. В общем, за якусь годину в каністрі булькало більше двох літрів первака, начальству на вечір хватить.
Верталися іншою вулицею і теж по інерції попрошайнічали. Але вже не зливали в каністру, а вживали по прямому назначенію, вислуховуючи від селян різні мудрі народні методи проти зубного болю – часник, сало за щоку і всьо такоє прочеє.
Вже почало смеркатися і археологи вирішили шо пора оте полюддя прекращать та вертаться в табір. Шлях лежав єстєственно через кладовище. Ну, ви вже наверняка поняли, шо далі було. Єслі поняли, то молодці. А для решти читачів дорозкажу.
У крайній хаті жила стара удовиця баба Галя. Археологи з нею дружили і як могли допомагали. Майже щодня приходили, щоб і води їй наносить, дров наколоть, ну і помогти їй по нехитрому хазяйству. За це баба Галя віддячувала, як могла – цибулинки зеленої насмикає з грядки археологам до салату, або молочка козячого принесе. Була в неї кізочка, чи навіть дві, вже зараз не припомню. І так сталося, що саме того вечора одна з кіз відв’язалася. Нормальні кози одразу в такому случаї ідуть до когось у шкоду, а ця, дурепа, поплентала на цвинтар. Чогось на цвинтарі оті кущі їй смакували краще. Єстєственно, тиняючись по цвинтарю дурна коза впала у свіжо вириту яму, вилізти з якої не могла. Баба Галя обходячи увечері хазяйство бачить, шо кози нема. Кинулася шукати, аж почула, що коза мекекекає з боку цвинтаря. Баба туди – точно! Сидить коза в ямі. Баба давай козу витягать і єстєственно падає до неї в яму. І сидять у тій могилі вже вдвох – баба і її коза. Баба в крик – але де там. Хата в неї крайня, а найближчий сусід – столітній глухий дід. Біда та й годі. А тим часом вечоріє. Бідна баба спочатку голосила, потім голосно молилася, потім просто почала плакати.
А як уже остаточно стемніло, чує баба – людські голоси наближаються. Ви вже звичайно здогадалися, що це плентали наші п’яненькі археологи: комендант-богатир Ігор та його пасинок із флюсом. Баба звичайно давай кричать і голосить до них. Ті отетеріло зупинилися. Перезирнулися. Десь з-під землі чути голос. Чортівня якась. Постояли – вроді здалося. Рушили далі. Аж тут знову голос. І ніби знайомий якийсь.
- Хто там? – питає нарешті Ігор
- Та це я, баба Галя – плаче баба. – Рятуйте синочки!
Ігор добре знав бабу і одразу впізнав її голос. Але чому на цвинтарі і чому з-під землі?
- Баб Галь, а де ви?
- Та в ямі!
- А чого там?
- Та впала! Сижу тут уже не знаю скільки. Витягніть мене звідси, синочки, бо помру отут, в могилі.
Ну, Ігор хоч і п’яненький був, але розкумекав що воно й до чого, почав сміятись і каже.
- Баб Галь, не хвилюйтесь, зараз вас витягнемо – Чіп і Дейл спешат на помощь.
Розгледівши в темряві могилу, Ігор став навколишки і простяг до баби руки.
Істеричний вереск переляканого Кінг-Конга перелякав все село, підняв на ноги археологічний табір і розбудив усіх собак в окрузі. А в хлопчини з флюсом від того інфернального вереску похолола душа і мабуть змокріли штани.
Як згодом розказував сам Ігор
- Я тягну руки до баби, а нащупую якусь волохату морду, далі роги... Хто ж, блять, знав, що баба з могили сначала подасть мені козу!
Комментариев нет:
Отправить комментарий