Дідові раптом захотілося просто так шось написати, шось обикновенне, про жизнь. Яка дуже многообразна і на кожному кроці дарує нам приятні воспоминанія.
Дід, як ви вже поняли, веде жізнь спокойну й розмірену, як і подобає солідному мужчині його возраста. І єсть у діда кум, тоже дуже солідний і поважний чоловік. В общем, ми з ним – два солідні куми, обоє у поважному віці, а тому єслі шось разом робимо, то робимо це основатєльно. Так, шоб потом було, шо згадати.
Например, що роблять несолідні й легковажні люди, коли хочуть поїсти шашликів? Їдуть за місто, смажать шашлики і чемно їх їдять. Ми ж із кумом не такі. Ми – люди солідні. І нам треба, щоб все було основатєльно.
Якось ми вирішили посмажити шашлики на острові Великому у Києві. Ще й підбили на це цілу компанію. Але в соответствії з разработаним планом смажити там шашлики могли лише уночі. Чому вночі? Бо на острів Великий суходолом добратися невозможно, нужна лодка. Но на лодці туди добратися може люба несолідна й легковажна людина. То, значить, нам лодка тоже не подходить. А нам лучше всього підходить альпіністський спуск на острів з Південного мосту, на вірьовках. От це солідно й основатєльно, бо ми ж не пацани. Але єслі спускатися з мосту вдень, то можуть бути осложнєнія з міліцією. Тому лучше вночі.
В общем, прибули ми, як стемніло на Південний міст, прикинули на глазок нужне місце, пов’язали на перила вірьовки. Шоб не прівлєкать вніманіє камер відеоспостереження, фонариків ми не включали, тому наощупь вдягли системи і в кромешній тьмі дюльфером униз - в нєізвесность. Понятне діло, шо першим пішов дід і совершенно ясно, шо дід попав нємного мимо острова, замочивши ноги до самої шиї. Потом поміг спуститися решті дідів і далі ми півчаса мокрі сиділи в кущах, дожидаючись пока поїде міліція. Яка все-таки приїхала і довго світила фонариками в пошуках зловмисників, які хуліганять на мосту. Но то такоє… Зато шашлики вкусні получилися. А ранком ми гуртом добралися по Дніпру на Осокорки, на надувному човні, який кум случайно захватив з собою. Бо в мене кум чоловік не лише солідний, но і предусмотрітєльний.
В общем, ви вже поняли який в мене кум. Но історію я хотів розказати не цю, а іншу. Діло було якось у п’ятницю. Після роботи, удачно ізбежавши соблазнітєльних приглашеній на пиво чи шось покрепче, дід без приключеній добрався додому. Спокійний вечір в стилі «нічто нє предвещало». Перед тим як вкластися, лежу собі, читаю, аж тут внєзапно дзвонить нєугомонний кум.
- Прівет, шо робиш?
- Та спати вже ліг.
- А наші зараз під Києвом, на природі гуляють і шашлики жарять? Нас тоже зовуть. Поїдем?
- Щас? Та нє, куме, пізно вже. І кроме того, я на завтра запланував велику треніровку, хочу відпочити.
- О! А давай совместім шашлики й треніровку!
- Як це?
- А так – давай ми до них за місто не поїдемо, а побіжимо. Я тут карту подивився – всього 22 кілометра. За два часіка добіжимо, якраз і шашлики будуть готові. Заодно й потреніруємось.
- Куме, ти чокнувся – кажу. – Ти на годинник дивився? – а сам вже розумію, шо від такої соблазнітєльної ідеї відмовитися я не в силах. Тому вже встав і однією рукою держу телефон, а другою достаю з шафи бігову екіпіровку, штурмовий рюкзак і всьо такоє.
- Ну так шо? Побіжимо? – інтересується кум-іскусітєль
- Та побіжимо вже – кажу. – Встрічаємся через 15 минут на обичному місці (кум живе недалечко).
За чверть години поодинокі ночні прохожі могли бачити двох странних дядьків, які розминаються перед забігом і самі з себе сміються. В общем, розім’ялися, у навушниках бодряща музика, стартуєм.
Пробігли малолюдний вже на той час центр столиці, по підземному переходу перетнули Європейську площу, потім повз стадіон «Динамо» по Парковій алеї, звідки в хорошому темпі вивалилися на набережну і погнали в бік Видубичів. Біжимо собі спокійно, держим темп, не рвемо. Спокійно минаємо Видубичі і рухаємося далі в Обухівському напрямку.
Аж тут нам обом одночасно приходить одна й та ж думка – ми ж ідемо, блін, порожняком! Там хлопці шашлики смажать, стараються, а ми прийдемо з порожніми руками. Нехарашо. Кум на бігу вносить предложеніє: «Давай, вернемося на Видубичі і там десь хоть пляшку хлопцям візьмемо». Отвічаю: «Нє, вертаться на будем. Тут десь через два кілометра буде автозаправка. Там і купимо, шо нада». «Ну, харашо» - каже кум. Біжимо собі далі.
Підбігаємо до автозаправки. Глупа ніч, жодної машини. В магазині коло прилавка скучають дівчата і хлопці у фірменних комбінезонах, які здивовано обернулися на нашу з кумом появу. А нада знать, шо коли ти біжиш більше 10 км, то ти не просто пітнієш. Піт уже встигає висохнути і обличчя вкривають білі розводи солі. В общем, предстали ми з кумом перед очима автозаправників у всій красі і гідності українських аматорів спорту. Хекаємо.
Перевівши дихання і витерши піт з чола, спраглим голосом питаю:
- Горілка єсть?
Смесь поніманія і нєдоуменія одночасно намалювалося на обличчях всіх присутствующих. З одного боку поніманіє: «Діди випить захотіли, шо ж тут неясно». Але з другого: «Це ж нада, щоб настільки випить приспічило. От бідолахи».
Дівчина за касою питає:
- Яку вам?
- Спортивну, - кажу
- Шо спортивну?
- Горілку
- А хіба така є?
- Ну канєшно є. Ми оно з кумом лише спортивну горілку й употребляєм. Так є, чи нема?
- Нє… - невпевнено каже дівчина - Спортивної нема…
- Наверно, ще до вас не завезли. Ну, давайте вже яка є. Пляшку отої, пожалуста.
І тут підключається кум
- Нє, дайте лучше дві пляшки.
А на мій вопросітєльний погляд голосно продовжує
- Куме, ви шо не помните, шо в прошлий раз нам пляшки не хватило? А нам же до самих Черкас іще бігти. В далекій дорозі дві пляшки всігда лучше, чим одна.
- Правильно, куме. – і до дівчини – Давайте дві.
Присутствующі в залі отетеріло перезирнулися, намагаючись збагнути почуте в усій його несуразності.
Ну, в общем, ми з кумом були тоді в ударі і на пару з ним експромтом намололи по сім кіп гречаної вовни, викликаючи на обличчях автозаправників сложнєйші гамми самих протіворечівих емоцій. Потом розплатилися, пляшки повкидали в рюкзаки і подякувавши побігли собі з кумом далі. Метрів через сто я не видержав і повернувся – так і є: вся автозаправка висипала на вулицю і дивилися нам услід. Що вони при цьому між собою говорили, ми вже чути не могли.
Бігти нам з кумом оставалося якихось 12 кілометрів і ми мали час, щоб обговорити впечатлєніє, яке проізвела наша поява на тій автозаправці. При цьому кум кілька разів повторив: «Нє, а ти бачив як дівчата на нас дивилися?» І твердо держався думки, що ще трохи і ті дівчата побігли б із нами. Я ж тримався більш скромної думки про нашу з кумом чоловічу нєотразімость і казав, що побігти за нами вони б не побігли, бо кроме прочого вони на роботі. Але поява двох ночних бетменів з требуванієм спортивної водки наверняка ще довго обсуждалася.
Ну а далі все було харашо. Ми собі з кумом гарненько добігли, друзі нас радісно зустріли, плескали по плечах, обнімали і називали придурками. Потім були вкусні шашлики, вогнище, пісні до ранку і всьо такоє. Ех, жизнь штука всьо-таки дуже хароша.
Завтра, кажись, знову п’ятниця. Ох, чує моя душа, шо кум знову шото замислив... І оп’ять шото таке, від чого сил не стане відмовитися. Бо ми з кумом люди хоть і солідні, но слабохарактєрні.
P.S. Стидно признаться, але був час, коли дід ніяк не міг себе заставити заніматься спортом. А коли врешті-решт заставив, вийшов на стадіон, то ледве-ледве зумів пробігти одне-єдине коло. Після чого довго й тяжко хекав, сумно думаючи, шо старость - не радость. Оказується, очінь даже радость. Так шо не лінуємось і на предстоящих виходних починаєм займатися спортом. І пам’ятаємо, шо за точними даними сільської аналітики, молодість триває до тих пір, пока людина в состоянії помити собі п’ятки під краном умивальника. :)
Комментариев нет:
Отправить комментарий