Колись дуже давно, коли дід був іще зовсім не дідом, а молодим сумлінним студєнтом і жив собі в общазі, були в нього два сокамерніки: Рома і Андрій. Обоє інтєреснєйші персонажі, хоть і з абсолютно протилежними характєрами.
Рома - природжений анархіст, який не признавав авторітєтов, а любі правила воспринімав як посягатєльство на свою свободу. Тому, например, категорично противився попиткам заставити його прибирать загальну кухню, коли на нашу кімнату припадало чергування. Бо сам кухнею ніколи не користувався і казав: "Ото дівки там зранку до ночі товчуться, жарять-варять-смітять, а я прибирать? Нехай самі прибирають!". І тут же кудись зникав. Разом з тим обладав гострим аналітичним розумом, був широко ерудованим і в спілкуванні інтєресним. Но єслі трошки. А єслі Роми було забагато, то це як півкіло перцю у тарілку борщу. Да, і матюкався Рома філігранно.
Інший сокамернік, Андрій, був повною йому противоположностью - інтєлігентнєйший хлопець, педант, акуратіст і хладнокровний тевтон, який обично спокійно наблюдав за Роминими ескападами, незворушно поблискуючи скельцями окулярів. А виждавши пока Рома вгамується, кидав одну якусь фразу, від якої Рома знову вибухав і пінився. Коли хотів особливо допекти Роману, переходив на підкреслено чемну манеру і звертався до Роми на "ви". В общем, холодна чемність - грізна зброя бойових інтелігентів.
Таким обоазом, я всігда мав перед очима нєскончаємий серіал развітія сложнєйших отношеній між двома неординарними лічностями, і якщо їх описувати, то получилась би грубезна збірка цікавих і повчальних оповідань.
Андрій, кстаті, тоже умніца і ерудит, но ще і з романтічеськой душой. І якто йому прийшла в голову бредова як для общежітія ідєя заняться бонсай. Це, єслі хто не знає, китайське іскуство виростити доросле дерево, але в мініатюрних розмірах. Наприклад, яблуню чи сосну, але заввишки десь 30 сантиметрів. Як це точно робиться, я ніколи сам не інтєресувався, але ясно пригадую день, коли Андрій приніс пакуночок, в якому лежав акуратно загорнутий саджанець якогось деревця. Потім він дуже дбайливо його посадив у якийсь подносік із землею і почалася тривала сложнєйша епопея вирощування отого карлікового дерева. Шото він там йому акуратно підрізав, якось ту землю удобрював і угноював, я вже точно не пам'ятаю. Але точно помню, шо воду рослині додавав з піпетки, крапельками.
Реакція Роми, як він побачив оті біологічні експерименти Андрія, була совершенно ожидаєма: "Шо це за хуйня?". Не взлюбив Рома отой бонсай хочаб уже тому, що завжди, навіть узимку, любив широко відкривати вінка. А тут вже не можна - дереву потрібен мікроклімат.
Совершенно ясно, шо Рома недовго терпів у кімнаті отаке неподобство і коли сполоскував після чаю чашку (а на кухню він принципово старався не заходити), то, якщо Андрія не було, виливав воду просто в піднос із отим нещасним деревом. Само собою дерево скоро захиріло і зараз вже неясно від чого саме - чи від Роминих старань, чи від ізлішнього педантизма Андрія. Але якось Андрій уважно розглядаючи деревце второпав, що воно загинуло. Довго сидів, метикуючи від чого це могло статися: "Це, наверно, тому, шо вчора я зранку не дев'ять крапель води додав, а случайно десять... рука здригнула" - зробив наукове припущення Андрій. І тут, поправивши окуляри, вгледів чаїнки, які рясно вкривали землицю в підносі. Тут Андрій все зрозумів і велике щастя Романа, що його не було в цей час у кімнаті. А то по мотивам дальнєйших собитій можна було б знімати тріллєр "Ледєнящая кровь месть боєвого інтєлігента".
Але Роми, на щастя, не було, то Андрій зітхнувши написав записку, поклав їі Роману на тумбочку, а сам поїхав у бібліотеку, де зазвичай засиджувався допізна.
Рома повернувся як завжди шумно, голосно матюкаючи деканат і отдєльних преподів, аж тут вгледів записку. "Шо це за хуйня?" - звично поінтересувався Рома. Я вкратце ізложив йому суть проізошедшого і шо Андрій догадався про причини смерті деревця. Рома крякнув і якось знітився. Потім почитав записку, почухав потилицю, походив туди-сюди по кімнаті і спитав: "А де тут у вас швабра?". Вперше в житті почувши від Роми таке запитання я дуже здивувався, але показав де знаходиться швабра, ганчірки і всьо такоє прочеє. Рома бурмочучи собі шось під ніс шото нецензурне пішов на кухню і заходився її прибирати. Потім окончатєльно мене добив, бо помив підлогу ще й нас у кімнаті. А зробив це Рома вперше за три роки нашого спільного життя.
Я був настільки заінтригований, шо не видержав і всупереч принципам почитав не мені адресовану записку. Щоправда, вона просто лежала на столі і не прочитати її було складно. Точно текст не пам'ятаю, але шось приблизно таке:
"Романе, я повернуся увечері. І якщо застану кухню неприбраною, то я Вас туди срачами пожену і Ви будете її підарасити до тих пір, пока кухня не блищатиме як яйця у кота.
З повагою,
Андрій"
Пройшли роки, обидва мої сокамерники стали ізвесними вченими і признаними авторитетами у своїх галузях. Роми, щоправда, вже кілька років як із нами немає. Ховали його разом, і труну несли і я, і Андрій...
А от у Андрія все нормально. Жив-здоров і такий же юноша, які і колись у студенстські роки. Тільки бойові властивості інтелігента з тих пір розвинув десь уже під 100 лвл.
А сьогодні, кстаті, в нього день народження. З чим я його щиро вітаю і бажаю всього самого найкращого. Недавно в нього було новосілля, місця в новому житлі для всякого рода антинаукових експериментів предостаточно. Тому я, кажеться, знаю, що подарую йому цього року. З піпеткою в комплекті.
P.S. Сьогодні мені чомусь особливо захотілося, щоб впредь 12 березня було в Україні вихідним днем.
Комментариев нет:
Отправить комментарий