Років через 15-20 тугодуми української політики в повній мір усвідомлять той шанс, який надала Україні ще вчора світова спільнота, щоб збудувати захищену європейську країну, яка мала б стати взірцем для російського люмпена і джерелом його зубовного скрєжета і висиханія от безпросвєтного пьянства на почвє завісті. І як наслідок, когнітивного дисонанса на почвє духовних скрєп і трансформації депресії у рушійну силу, яка могла б докорінно змінити Росію, перетворивши її із перманентної світової загрози у надійну країну-партнера, інтегровану у глобальне суспільство.
Тільки через 15-20 років цього шансу більше не буде. І затужливими голосами з високих трибун тодішні прем'єри і президенти скиглитимуть чергову "Балладу о папєрєдніках", фантазуючи перед камерами, як би вони покращили Україну, якби могли повернутись в сьогоднішній час.
А люди так само будуть намагатися вижити, ізоблічать корупцію, вимагати казнєй і питок і чекати свєтлого завтра. Безвізового режима, членства в ЄС, високих зарплат і пенсій...
Десь на сході обладатєля "оптімальной висоти роста Путіна" Моторолу оберуть на третій срок президентства ЛДНР, Росія відправить юбілейний тесятитисячний гумконвой, "Газпром" заключить кабальну сдєлку з кітайськими поставщиками нєфті і газа північних мєсторождєній для перепродажі на вільному ринку Європи, де їхні позиції давно потіснили Іран і Казахстан...
А в Європі все буде по прєжнєму. Тільки у офіційний текст присяги депутата європарламенту, представника в ООН та інших офіційних установ включать абзац про чрєзвичайне занепокоєння українським крізісом і побажання якнайшвидшого його розв'язання...
І дохтур запитує себе: чи є серед тисяч мільярдів різних варіантів майбутнього бодай один, у якому ми зможемо стати нарешті щасливими, не думати про війну, не спостерігати, як з "якоби ніщєго" держбюджету транжиряться мільйони на забаганки "золотої прослойки населення", яка нахабно вскочила до елітного клубу небожителів.
Чи настане колись той час, коли чиновник буде ставити себе бодай на один щабель з громадянином, за рахунок якого існує і чиї інтереси змушений обслуговувати?
Бо можна змінити мову спілкування, можна змінити стиль одягу, можна змінити портрет чергового президента у незмінній рамці. Але як змінити мислення й навички мільйонів людей, для яких корупційне болото - єстєствєнна срєда обітанія, без якої вони не уявляють свого існування?
Дохтур на разі не має відповіді. Але дуже хоче її знайти.
І вона однозначно лежить не в збереженні сьогоднішнього балансу влади і людей, які її уособлюють. Дуже жаль, що своїми незграбними діями вони наче умисно засмоктують Україну в отруйне болото русского міръа. Бо косметичні зміни ніяк не прикриють очевидну відсутність бажання й можливості робити структурні зміни. Хоча, кажучи про можливості, немає жодного реформатора, який би відкрито просив підтримки народу у намаганні проламати броньований мур окопавшоїся всередині гнилої системи...
Дохтур довго утримувався від різких оцінок та висновків, розуміючи, що сьогодні достатньо іскри, щоб спалахнув бунт. Який зробить сумнівним саме існування України як держави.
Тому він дуже хоче надіятися, що у політиків вистачить розуму з висоти свого 2004 року перейти бодай у 2005 і згадати, як закінчилися Ющенкові пошуки компромісів і яке неприглядне майбутнє чекатиме вже на них самих через 10 років.
Еволюційні зміни краще революційних. І, здається, приходить час добровільно запустити в дію механізм цих самих змін.
Бо дуже не хочеться вірити в те, що єдиною порядною людиною серед всього політикума виявився Зорян Шкіряк, який чесно зізнався у власній некомпетентності і склав свої повноваження. Замість того, щоб затаїти злобу за травлю і тихенько почати мстити, як то роблять багато політиків, котрі пережили свої власні хвилини сорому під час Майдану...
Комментариев нет:
Отправить комментарий