Складні часи зривають з людини...

Складні часи зривають з людини припудрені маски благопристойності, обнажая саму її сутність. Гламурні подонки становляться посто подонками, кумири бігбордов перестають позірувать в камуфляжі та більше не згадують про свої неіснуючі батальйони. А звичайні маленькі люди, про яких донедавна ніхто ніколи не чув, стають героями.

Так влаштований світ, що у мирні, спокійні часи на поверхню спливає одне гівно, а справжні алмази лежать на самому дні. Та варто лише піднятися бурі, як гімно погружається в водоворот, істочая зловонний запах, а алмази піднімаються на поверхню і виблискують в світлі сонця.

Ми не хотіли війни. Того прагнула чорна та хижа імперія, спрагла до крові. З війною прийшла розруха та бідність, багатократно підсилені двома десятиліттями нашої байдужості та свідомого відсторонення від держави. Поки ми займалися виживанням, держава крала наше майбутнє. Поки шукали для себе місце, держава знищувала нашу армію. Поки шановані у суспільстві люди відмовлялися йти в політику, бо для них то є гидка справа, політика нишпорила по коморам, вигрібаючи залишки. І тепер ми, голі та босі, поспіхом назначаємо винних й вимагаємо повернути врємя назад, коли жилось значно краще.

Та врємя ушло, точка неповернення пройдена. Починається відлік нової епохи, яку нащадки назвуть або часом становлення української державності, або черговим періодом Руїни.

Так, саме черговим. Бо через добровільну ізоляцію громадян від участі у державних процесах, від сприйняття як звичайними людьми, так і лідерами, своєї держави виключно як гаранта їматеріальних та соціальних благ, Україна не раз вступала в затяжні епохи Руїн.

Ось що написав ще наприкінці 90-х Арсен Паламар у книзі "Третя руїна":
"Проблему треба розуміти так: не купка національно обмежених, духовно бідних керівників (бо кращих ніде взяти), а кожен свідомий українець — від шкільної лави до гробової дошки — покликаний дбати про долю держави, незалежності, про імідж нації у світі. Любити і дбати, як добрий син про рідну неньку. І не тільки тоді, коли вона багата та славна, а тоді, коли знедолена і бідна. Тоді навіть устократ більше — якщо він справді добрий син. Коли ж хтось не хоче чи не може дбати, то — як постелить, так і виспиться. Але хай має совість не нарікати на «поганих керівників»."

Зазначу, що "дбати" - не значить вчиняти бунт з метою покарати чинних й назначити нових керівників держави, щоб ті нам зробили добре, задовольнивши потребу у мирі та якнайшвидшому розв'язанні економічної кризи. Перш за все маємо запитати у себе: що ми не зробили для того, щоб цього не сталося? Шоб навіть не виникли передумови для катастрофи? І, давши чесну відповідь перед дзеркалом, почати нарешті робити те, що потрібно не тільки нам, але й суспільству.

Бо складні часи пережити можна тільки гуртом. І не здолати ворога, якщо не докласти усіх можливих зусилль для перемоги. Бо це не питання війни правди і кривди чи добра та зла, в якій за законами жанру завжди перемагає світло. Радше це шахи, де перемога залежить від здібностей, а не мотиву гравців.

Напевно, дохтура звинуватять у зайвому пафосі. Та ми вступаємо у часи, коли дуже важко буде знайти себе, власне місце в розірдраній на шматки країні. І, зайнявши його та впевнено ставши на ноги, щодня питати себе, як можна зробити, щоби життя навколо ставало кращим. Адже щаслива країна - це коли кожен громадянин у ній почуває себе щасливим. Багата країна - це коли кожен має достатньо грошей, щоб не думати, як протягнути наступний день. Чесна країна - це коли ми є чесні й вимагаємо того ж від знайомих та просто тих, з ким маємо справу. І гуртом ведемо боротьбу проти найдрібнішого паразіта, шо хоче шото отжать ілі украсть.

Набагато простіше, звісно, винашувать плани спасєнія міра, шукати винних у неудавшейся жизні і бути найголоснішим плакальщиком на селі. Куди складніше почати з себе, робити кращим власне життя.

Та наймит, що звик до пайки, не змінює світ. Щоб мати можливість змінити бодай щось, треба стати на ноги. Дохтур цю істину усвідомив дорогою ціною, коли краялося серце бачити, що відбувається безпосередньо навколо нього, і не мати ресурсів, щоб якось допомогти. Ніяк не можна міняти країну, коли не здатен змінити своє чи чиєсь вполнє конкретне життя.

Держава ніколи нічого не зробить за нас, бо ми - то і є держава. Держава винна нам стільки, скільки ми самі винні зробити собі. Настали часи, коли кожен має змінитися, або усі гуртом пропадем.

Та чи вірить дохтур, що це можливо?

Не вірить.

Бо кожен раз, коли наставали такі часи, Україна втрачала державність та скочувалась у прірву рабства та зубожіння, виносячи для себе тільки один урок: нас снова всє слілі.

І гетьмани, і Європа, і даже Бог...