Знаєте, місце тут ні до чого. Побувавши в Ізраїлі, я побачив, які дива можна зробити з голою пустелею, маючи на то бажання. І стало якось образливо за нашу щедру, родючу землю, котра потерпає від того, що люди її не люблять. Так, як євреї люблять скелі і гарячий пісок своєї Батьківщини.
Світ, у якому живемо - відображення нас самих. На Донбасі ненавиділи життя через його повальну несправедливість і повну відсутність будь-яких перспектив, що принесли за собою бандити, які в жорстоких кривавих розборках вибороли собі право висмоктувати з регіону життєві соки.
Як наслідок ненависті до життя - ненависть до землі.
Могло б усе бути інакше. І не було б війни. Якби тільки ми мали гонор від того, що є нащадками великої Київської Русі та унікальної козацької вольниці. А тому, отримавши землю, за яку віками проливали кров наші предки, шанували би кожний клаптик тільки за те, що маємо честь жити на ній.
Історія все зробила по-своєму. Козацьке минуле виродилось у шароварщину, Київська Русь стала майже чужим і далеким міфом (можливо, тому, що її нахабно украла і русифікувала Росія ще за царських часів). А трипільська культура деградувала до уламків старезних глечиків та Ющенка, котрий їх обожнював.
А жаль, бо чим був Майдан, як не відголоском древніх київських віче, на якому звичайні люди знімали князів. І сьогоднішні волонтери та добровольці - чи не є вони реінкарнацією козацьких традицій, що дрімали до пори глибоко в генах?
Кажуть, нинішня війна кує нові міфи - сучасні, героїчні, достойні стати легендами. Можливо, ці міфи змусять нас полюбити землю, яку доводиться боронити такою дорогою ціною. І розквітне вона, оновиться. І захочеться жити тут навіть тим, хто родився де-інде і приїхав у гості...
Тільки станеться це не раніше, ніж полюбимо власне життя у власній країні...
http://uglich-jj.livejournal.com/88121.html
Комментариев нет:
Отправить комментарий