Сьогодні у дохтура дуже багато відповідей, які він волів би за краще ніколи не знати.
Вони відверто не радують. Дохтуру хочеться вірити, що він занурився з головою у чергові ілюзії. І немає кращого способу це перевірити, ніж написати про завтра і упевнитися на власні очі, у яку саме темряву заводять похмурі думки.
За багатьма тривожними дописали дохтурові ввижається тільки одне питання, яке багато хто не бажає задати вслух. Коли почнеться війна?
Все ж бо говорить про те, що готується наступ. Навіть політики наперебій прийнялися називати конкретні дати, оперуючи даними розвідки. В сіру, забуту Богом зону Донбасу напхано стільки зброї, що за законами театру вона не може не вистрілити. В уцілілих районах Донецька терористи проводять навчання з вуличних боїв, натякаючи явно на Маріуполь. Відбуваються дивні події, незрозумілі знаки. То закровоточить ікона в церкві, де похований Богдан Хмельницький. То колорадський "Прогрес" з китайським ганчір'ям втрачає зв'язок з реальністю і, подібно країні, що його породила, повільно і невмолимо входить в круте піке...
Все має бути скоро. Начебто буде скоро...
Ми передбачувані. У власних страхах, в усвідомленні навколишніх подій, у дитячому бажанні вбити й забути війну, наче страшного жука. Щоб не боятися більше, щоб зітхнути з полегшенням і дозволити собі забутися...
Але чи є зараз будь-який сенс у гарячій фазі війни?
Ми ж бо не припускаємо, що в Кремлі сидять аналітики з рівнем інтелекту Путіна. Інакше ми би давно вже перемогли.
Тому вони бачать напевно, як бойові дії перетворюють нас на моноліт. Внутрішні чвари відходять на другий план, тут же згасають будь-які суперечки щодо того, хто більший зрадник. Країна починає жити війною.
Західні проросійські партнери вимушено затикаються, втома кудись зникає. Пожвавлюються санкції. Зростає ізоляція. І от уже Цзіньпін на Червоній площі вперше прийматиме парад перемоги, в якому братиме участь китайська армія...
Натомість постійний страх і чекання війни розхитують Україну дужче, ніж землетрус. Люди потроху втрачають цікавість до фронту. Влада дозволяє собі розслабитися і повернутися до улюбленого заняття - легалізації нового дерибану. Олігархи влаштовують між собою закулісні чвари. Зростає градус напруги, наелектризоване Майданом суспільство все частіше іде на вулиці. Професійні "патріоти" заплутують цінності і поняття, вигадуючи неадекватні критерії праведності, що розпорошують нашу увагу. Вчорашні бандити, крадії та пристосуванці сьогодні стають поважними людьми завдяки горлопанству і показушному вишиванству...
Процес руйнування, запущений дискредитацією всієї системи влади, невпинно продовжується. І треба лиш злегка його підштовхувати, щоб країна рухнула сама по собі, без війни.
Проблема сьогодні не в тому, що біля влади вкотре опинилися кишенькові політики і пристосуванці. Власне, варто було не сподіватися іншого, обираючи старі знайомі обличчя із колоди, яку тасував ще Кучма.
Проблема у тому, що інформація вибиває орієнтири. І немає жодного авторитета, якого визнала би вся країна. Немає жодної сили, яка претендує на праведність.
Це вже було не раз. Україна спочатку дробилася на гетьманів, які з головою занурювалися у свої власні чвари, послаблюючи державу. І тоді, коли держава ставала слабкою, зовнішній ворог швидким переможним маршем захоплював її знову на довгі десятиліття.
Справжня війна не готується у всіх на очах. Справжня війна подібна захопленню Криму, якого ніхто не чекав, не розумів до кінця, що відбувається, поки не стало занадто пізно.
Справжня війна - це завжди елемент неочікуванності. А те, що робиться нагло і показово - має іншу мету. Сіяти страх, непевність, зневіру, і нарешті примирення ("хай краще вже російська влада, аніж війна")...
Дохтур не має зараз готових рецептів. Дохтур не знає, чому і кому можна вірити. Що сприймати за правду. Хто який має інтерес, поширюючи будь-яку інформацію.
Дохтур лише розуміє, що нам знову потрібно шукати шляхи для того, щоб перетворитися на моноліт. Щоб було чітко зрозуміло, де герой, а де зрадник. І вчорашні герої не ставали зненацька зрадниками (чи навпаки). Ми повинні бачити шлях, розуміти мету страждання. І усвідомлювати, що більше немає каст. І влада разом із нами у одному човні біднішає чи стає заможнішою, підпадає під обмеження чи розширює повноваження (разом із нашими повноваженнями, бо має завжди бути баланс. Коли багато влади у влади, народжуються Януковичі. Коли занадто багато влади в народу, країна чомусь перетворюється на сучасні Ірак чи Сомалі).
Та чи можливо це? Чи здатні ми перед загрозою знищення мислити майбутнім, а не минулим чи сьогоденням, втішаючи себе, що війна до нас не дістане?..
Ілюзії, ілюзії, ілюзії... Вони знову навколо.
Заважають радо сміятися, як колись.
Може, настала пора знімати зі стіни диплом шарлатана, збирати свою котомку і поддаваться у бродячі філософи? :) Принаймі, думаючи про вічне, усвідомлюєш, яким несуттєвим для Всесвіту є наше сьогодення. Якими дрібними для нього видаються люди, незалежно від статків та статусів. Адже пройде порівняно небагато часу у межах вічності - і людства більше не буде.
І всі, хто хєрачить раді історії і вєлічія, сподіваючись заробити собі безсмертя, кануть у небуття.
Дурне марнування часу. Адже могли просто жити і насолоджуватися життям. Були би щасливими...
Комментариев нет:
Отправить комментарий